Anthony’s Cell

У цьому аудіочитанні представлено статтю про прародительський гріх із «Православної навчальної Біблії» (Orthodox Study Bible). Воно розпочинається з того, як Бог створив людство, насадив рай і заповів Адамові не їсти від дерева пізнання добра і зла, сказавши, що того дня, коли він скуштує від нього, смертю помре (Буття 2:16-17). Оскільки Адам і Єва не померли тілесно того дня, слова «ти помреш» вказують на духовну смерть через відокремлення від Бога — джерела життя.

Прародительський гріх — це добровільний непослух Адама, через який він зійшов із Божого шляху до досконалості. У читанні перелічуються наслідки падіння: смертність, схильність до гріха та потьмарення образу Божого в людині, а також піт, важка праця, голод, спрага, втома, скорбота, біль, страждання, хвороби, напасті, трагедії та сльози.

Наводяться слова святителя Григорія Богослова про те, що смерть присікає гріх, аби зло не стало безсмертним, перетворюючи Боже покарання на милість. Щодо питання провини стаття стверджує, що ми винні не через гріх Адама, а через наш власний. Проте через те, що людство відпало від благодаті Божої внаслідок непослуху Адама, люди тепер мають схильність до гріха, оскільки гріх входить через страх смерті.

Образ Божий у людині впав, але не є цілком зіпсованим чи знищеним. Людська природа залишається за своєю суттю доброю, і люди досі здатні творити добро, хоча поневолення смертю та дияволом може притупляти їхнє сприйняття добра. Розумна, пожадлива та дратівлива сили душі залишаються природними й нейтральними після падіння; їх можна використовувати на добро або на шкоду, як залізо, з якого можна викувати плуг або меч.

Читання завершується смертю і воскресінням Христа, якими Він переміг диявола і смерть, визволив людство від страху смерті та зробив можливим єднання з Богом, у якому люди стають причасниками Божественного єства (2 Петра 1:4).

Аудіозапис знайомить зі статтею з «Православної навчальної Біблії» під назвою «Свята Трійця: Творець і Спаситель», прочитаною вголос зі співом на початку та наприкінці. У читанні пояснюється, що Свята Трійця — це єдиний Бог у трьох Іпостасях: Отець, Син і Святий Дух; Вони відмінні, але нероздільні, і це не три боги, а єдині за сутністю чи природою.

Отець є ненародженим джерелом Божества, Син передвічно народжується від Отця, а Святий Дух ісходить від Отця. У статті розглядається участь Трійці у сотворенні світу за книгою Буття: Отець створив небо і землю, Дух ширяв над творінням і співтворив, а Син як Слово Боже створив світло — усі з творчою силою та рівністю. У Бутті 1:26 займенники «ми» та «наш» відкривають множинність Божественних Іпостасей, які діють у єдності з єдиної Божественної природи.

Далі у читанні показано, як Трійця спасає світ: Отець є нашим викупителем, Син успадковує спасений Ним народ, а слова «святий, святий, святий» у 6-й главі книги Ісаї звіщають про три Іпостасі, які спасають нас. В Ісаї 44:3 показано, як Отець виливає Свого Духа, наче воду на спраглу землю, а в Ісаї 48:16-17 Син проголошує, що Отець і Дух послали Його відкупити світ.

Хоча людиною став лише Син, людство спасають усі три Іпостасі. Новий Завіт підтверджує присутність Трійці у Старому Завіті: Слово було з Отцем під час сотворення; Ісус вказує на Своє буття ще до Авраама словами «Я є», являючись Мойсею в неопалимій купині; а зішестя Духа в день П'ятидесятниці свідчить про Його присутність у Старому Завіті.

У Посланні до Євреїв 1:8-10 стверджується, що Отець промовляє до Сина у Псалмах, визнаючи Сина Богом і Творцем світу. Втілений Син сповна відкриває Трійцю: під час Благовіщення Святий Дух осінив Діву Марію, а під час хрещення в Йордані було чути голос Отця і Дух зійшов у вигляді голуба. Як співається у головному тропарі Богоявлення: «Коли в Йордані хрестився Ти, Господи, троїчне явилося поклоніння».

Аудіочитання від «Anthony's Cell» представляє статтю про Творіння з Православної навчальної Біблії (Orthodox Study Bible), що спирається на Святе Письмо та святителя Василія Великого. Читання розпочинається сповіданням Нікео-Царгородського Символу віри про те, що єдиний істинний Бог є Творцем неба і землі, всього видимого і невидимого.

Наводяться слова святителя Василія про те, що Мойсей закарбував трепетне ім'я Боже в наших серцях як печать і захист словами: «На початку створив Бог». Бог не був змушений творити; зі Своєї благості та чоловіколюбства Він вільно зволив створити всесвіт із нічого, на відміну від міфів про створення світу в тогочасних давніх культурах.

У читанні висвітлюється роль Христа-Слова, через Якого все сталося згідно з Євангелієм від Іоана, та Святого Духа, про що свідчать Буття 1:2, Псалом 103:30 і Псалом 32:6. Щодо питання науки, зазначається, що Православна Церква не догматизувала жодного конкретного погляду на наукову точність Книги Буття чи на еволюцію. Догматично проголошується лише те, що Триєдиний Бог створив усе, і що тільки людина сотворена за образом і подобою Божою, із посиланням на Буття 1:26-27. Отці Церкви стверджують, що кожен рід постав миттєво за велінням Божим зі своїм насінням у собі, і що розвиток життя був не випадковістю, а ділом вищого розуму та премудрості.

Святитель Василій, обговорюючи наукові теорії свого часу, радить зберігати благоговіння перед премудрістю Божою — джерелом такого досконалого порядку — і визнавати, що все суще підтримується силою Творця. Читання завершується нагадуванням про повторювані слова «І побачив Бог, що це добре» у 1-й главі Книги Буття, що вказують на фундаментальну благість матерії та створеного ладу, яка є основою для сакраментального (таїнственного) світогляду, де краса і велич творіння покликані привести людство до поклоніння Творцю.

Аудіочитання від «Келії Антонія» представляє твір старця Назарія Валаамського «Про неосудження ближнього» — повчання про духовну небезпеку осуду інших. Старець навчає, що іноді краще впасти й повстати самому, ніж судити, бо грішник приводиться до покаяння, тоді як суддя запевняється в гордині. Він закликає кожну людину випробовувати власне сумління, оскільки всі ми в беззаконнях зачаті й у гріхах народжені, і ніхто не може виправдатися перед Богом своїми ділами.

Тільки Бог є Суддею всього творіння, і Він судить кожну людину за її силами, станом та обставинами. У читанні наводяться дві повісті з Прологу. Святому мужу, який осудив полеглого брата, ангел показав душу осудженого й звелів вирішити, куди її помістити — у Царство чи на муки; насилу прощений, він провів усе життя в риданнях. Іоан Саваїт у видінні почув, як Христос звелів вигнати його як антихриста за те, що він засудив свого брата перш Христового суду, і сім років блукав пустелею, доки Господь не повернув йому мантію.

На завершення старець закликає читачів стримуватися від осуду, навіть якщо вони бачать гріх на власні очі, плакати й молитися за тих, хто падає, замість того щоб радіти їхньому падінню, і звинувачувати себе, а не інших. Запис триває трохи більше восьми хвилин і поділений на розділи, що охоплюють випробування сумління, два оповідання з Прологу та заклик до молитви й плачу над власними гріхами.

Аудіочитання з «Келії Антонія» роздумує над тим, чому християни повинні прощати, спираючись на вчення преподобного Серафима Саровського та святителя Нектарія. Прощення подається як таїнство серця та аскетичне ділання, а не як світська ввічливість чи почуття. Бог велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими та дарує життя ще до того, як ми про це попросимо, тому прощення тих, хто не здатний попросити, є уподібненням Богові, а не людині.

У читанні наводиться повчання преподобного Серафима про те, що гнів проганяє благодать Святого Духа з серця, не залишаючи в ньому ані радості, ані світла, ані втіхи. Образа сковує душу кригою і прив'язує нас до пам'яті про несправедливість, тоді як прощення є нашим власним визволенням, а не визволенням кривдника. Простити не означає забути, виправдати чи дозволити несправедливості тривати далі; це означає викорінити чужий гріх зі свого серця.

Багато людей ніколи не просять прощення, бо вони не здатні на це: їхнє серце зранене, затьмарене або скуте пристрастями, гординею і страхом. Христос на Хресті не чекав, поки розпинателі попросять прощення; Він молився за них, бо вони не відали, що чинять, і прощення їх стає молитвою за їхнє просвічення та зцілення. Святитель Нектарій навчав, що найтонша форма гордині — це уражене слово, яке вдає, ніби шукає справедливості, а насправді прагне самовиправдання, і тільки смирення розриває ці кайдани.

Читання завершується ствердженням, що прощення відкриває шлях для чудес у серці: навіть якщо ми ніколи не побачимо плоду, прощення ніколи не буває марним і закарбовується в серці того, хто його приймає. Розмова йде за структурою читання: від прощення як зцілення та богоуподібнення, через небезпеку образи, до гордині й ураженого слова, і зрештою — до прощення без вибачень.

Аудіочитання з «Келії Антонія» представляє слово «Поки є час» єпископа Флоринського Августина, побудоване на словах з Ісаї 49:8: «У сприятливий час Я почув тебе». Архіпастир зауважує, що люди знаходять час на паспорти, квитки, позики, навчання та сімейні обов'язки, але шкодують часу для Бога, Який створив їх для спасіння. Він протиставляє мандрівників, які вчасно готують документи і прибувають без запізнень, студентів, які подають заяви, та підприємців, які пунктуально повертають борги, недбальству про приготування душі до вічності.

Бог створив нас не задля подорожей, торгівлі, дипломів, титулів, посагів чи весіль; час цього життя — чи то двадцять, сорок, шістдесят чи вісімдесят років — даний для спасіння. Він звертається до людей у різних життєвих обставинах: до дівчини біля дзеркала, юнака в машині, домогосподарки в торгових центрах, закликаючи кожного щодня ставати на коліна і молитися.

Чоловікові, загрузлому в паперах, телевізорі та журналах, він радить відкрити Біблію разом із дружиною та дітьми. Зі 168 годин тижня Бог просить одну чи дві на недільну Літургію, тоді як люди біжать до темних розважальних закладів за північ, а в церкві запитують, скільки ще це триватиме. Кожен рік схожий на вервицю з 365 золотими намистинами, і владика закликає присвятити хоча б один день святій сповіді — духовній лікарні.

Він попереджає, що смерть приходить зненацька, як яструб на курчат, згадуючи мера Афін, який помер від серцевого нападу на власному святкуванні дня народження, навіть не дійшовши до столу. Слово завершується притчею про білий і чорний прапори царя: Христос підносить Свій білий прапор милосердя через Хрест, але прийде час, коли брами зачиняться і настане суд, тому ми повинні каятися, поки ще є час.

Аудіочитання від «Anthony's Cell» представляє главу «Про ангелів» із праці святого Іоана Дамаскіна «Точний виклад православної віри». Читання розпочинається зі вступного співу та молитви за зразком Трисвятого, після чого послідовно розглядається текст за розділами, що охоплюють створення ангелів, їхнє визначення та безтілесну природу, вільну волю та безсмертя за благодаттю, спілкування без мови, їхню просторову обмеженість і явлення людині, їхнє оберігання землі та дев’ять небесних чинів.

Святий Іоан навчає, що Бог створив ангелів із небуття за Своїм образом як безтілесне єство, «як якийсь дух або невещественний вогонь», цитуючи Давида: «Ти чиниш духів ангелами Своїми, а палючий вогонь — Своїми слугами». Ангел — це розумна сутність, що перебуває в невпинному русі, має вільну волю, служить Богові, і лише Творець знає вигляд і межі її єства.

Ангельська природа є розумною і вільною, але змінною, здатною перебувати в добрі або схилятися до зла; ангели безсмертні за благодаттю, а не за природою, і вони не здатні до покаяння, бо є безтілесними. Вони передають думки без слів, створені через Слово і вдосконалені освяченням Святого Духа. Вони є описаними, перебуваючи водночас лише в одному місці, проте не стримуються стінами, дверима, засувами чи печатями, і являються гідним у таких образах, які ті здатні сприйняти.

Вони охороняють частини землі, поставлені над народами та краями і споглядають Бога в міру своїх можливостей. Чи рівні ангели за сутністю, знає лише Бог; вони відрізняються світлістю і ступенем свого чину. Слідом за Діонісієм Ареопагітом текст перелічує дев’ять чинів у трьох тріадах: серафими, херувими і престоли; панування, сили і власті; начала, архангели і ангели.

Ангели були створені раніше за людину, а ті, хто називає їх творцями, є «устами батька свого, диявола», бо лише Бог є нествореним.

Аудіозапис знайомить із Посланням LX.1 свт. Кипріана Карфагенського «До Євкратія, про актора». У листі розглядається випадок ранньохристиянської дисципліни: актор, оселившись у громаді Євкратія, продовжує займатися своїм ремеслом як майстер і вчитель, і Кипріан виносить рішення щодо того, чи може він залишатися в церковному спілкуванні.

Кипріан забороняє акторові, який тримається свого ганебного заняття, причащатися в церкві. Він відкидає виправдання, ніби той сам більше не виступає, оскільки він ставить замість себе інших, навчаючи, як чоловіка зламати до жіночого стану та мистецтвом змінити його стать. Навчання цьому ремеслу прирівнюється до його звершення. Кипріан також посилається на Писання, зазначаючи, що закон забороняє чоловікам одягатися в жіночий одяг і вважає таких винуватців проклятими, та стверджує, що цнотливість і честь церкви не повинні осквернятися настільки ганебною заразою.

Він каже, що актор навчає не на спасіння, а на погибель юнаків. У листі також ідеться про посилання на бідність. Кипріан відповідає, що нужді актора можна допомогти серед тих, кого підтримує церква, якщо він задовольнятиметься скромною, але невинною їжею. Якщо ж громада Євкратія не може його утримувати, актор може перейти до Карфагена й отримати там усе необхідне для харчування та одягу.

Насамкінець Кипріан закликає Євкратія повернути актора на шлях невинності та надії на вічне життя. Читання розділене на глави: зміст послання, вітання Кипріана, питання причастя та викладання нечистих мистецтв, омана залишення сцени за умови навчання інших, допомога в бідності та заклик до покаяння.