Допис розпочинається спостереженням, що вірність зсередини часто видається значно менш вражаючою, ніж здається збоку. Автор зазначає, що люди схильні надавати надто великого значення мотивації, сприймаючи наявність бажання як мірило цінності дії. Коли зникає ентузіазм, постає питання: чи має обов'язок значення й надалі?
Автор стверджує, що деякі найбільш формувальні вчинки відбуваються саме тоді, коли запал вичерпано: молитися втомленим, тренуватися втомленим, служити родині втомленим, тримати слово без жодної емоційної винагороди. Почуття важливі, але вони ненадійні господарі. Повторювана дія здатна виховувати увагу, потяги, характер і, зрештою, саме бажання.
Це відображає аскетичну практику, де послух передує схильності, і часом правильне робиться навіть тоді, коли людина упирається всіма силами.
У дописі згадується 81-й випуск подкасту Orthodox Health Podcast за участі отця Теда Параскевопулоса. У цьому випуску священик каже, що для правильного вчинку не обов'язково відчувати вдячність чи радість від нього. Він говорить людям, що для нього має значення лише те, що вони роблять, а не те, що вони кажуть на сповіді: «Мені байдуже, що ви кажете, мені байдуже, що ви робите. Мені все одно. Мені направду байдуже, скільки красивих слів ви наговорите мені на сповіді. Все, що мене цікавить, — це що ви робите».
Він зізнається, що сам як священик іноді прокидається щонеділі знесиленим і не хоче вставати на богослужіння, можливо, після безсонної ночі з лихоманкою. Це небажання не означає, що він менше любить Господа чи церкву; це означає, що він людина і мусить виконувати свій обов'язок, тому що замінити його нема кому. Він стверджує, що вимушена молитва через зусилля потужніша за молитву, яка ллється сама собою, бо ця боротьба свідчить про любов до Бога: «Коли ми ведемо боротьбу, щоб помолитися, коли нам не хочеться, Господь бачить це, і Він бачить, що ми намагаємося, бо любимо Його. Це сильніше випробування характеру». Він підсумовує, що робити правильні речі всупереч небажанню гідно захоплення.