Язичницька Європа не була золотою добою для жінок: історичні свідчення

Допис відповідає на твердження, що дохристиянські європейські суспільства ставилися до жінок краще, ніж християнство. Він збирає класичні джерела й сучасні наукові праці, щоб аргументувати протилежне. Тацит описує, як германський чоловік карав невірну дружину: обстригав їй волосся, роздягав і шмагав її через село, і другого шлюбу для неї бути не могло.

Юлій Цезар повідомляє, що галльські чоловіки мали владу життя і смерті над дружинами й дітьми, а вдову, підозрювану в смерті чоловіка, могли катувати й спалити. Допис цитує думку д-ра Ларрі Гуртадо, що поклоніння жіночим божествам не робило суспільство рівним для живих жінок, оскільки правові й домашні структури залишалися під чоловічим пануванням.

Раннє ірландське й валлійське право, як обговорюється в дослідженні Йозефа Вайсвайлера про жінок у кельтів, забороняло дочкам успадковувати землю, за винятком обмеженого випадку довічного володіння. Дівчат видавали заміж у період статевого дозрівання, часто у 12–14 років, бо язичницький шлюб був передачею між чоловіками — головами домогосподарств.

Допис протиставляє це середньовічній європейській моделі шлюбу, задокументованій Голлінгсвортом і Гайналом, за якої канонічне право вимагало згоди й здатності, а жінки зазвичай одружувалися в пізньому підлітковому віці до середини двадцятих років. Воно віддає належне канонічному праву, цитуючи папу Александра III і Граціана, за те, що примус став підставою для недійсності, тож жінка могла відмовитися від влаштованого шлюбу.

Церква заборонила конкубінат, полігінію й одностороннє розлучення, цитуючи Августина і Тридентський собор. За римським і германським правом жінкам були потрібні чоловічі опікуни для правових актів, тоді як церковні суди дозволяли жінкам позиватися про анулювання шлюбу й посаг, як задокументував Гельмгольц для середньовічної Англії.

Допис завершується дітовбивством і залишенням немовлят, дозволеними за язичницьким правом, засудженими «Дідахе» й Ельвірським собором, і зазначає, що канонічне право дозволяло розлучення через домашню жорстокість.