Святе Письмо — це Передання, але Передання не обмежується Святим Письмом

У публікації викладено православне розуміння взаємозв'язку Святого Письма і Святого Передання через низку тез. У ній сказано, що Святе Письмо і Святе Передання не є конкуруючими авторитетами; радше Святе Письмо є богонатхненним письмовим вираженням Святого Передання, і обидва передають ту саму апостольську віру, довірену Церкві через Христа й апостолів.

Святе Письмо існує в Переданні, а не поза ним чи незалежно від нього. Перш ніж Новий Завіт було написано й укладено, Церква вже проповідувала, хрестила, звершувала Євхаристію й передавала апостольське вчення. Апостоли не заснували християнство, роздаючи завершену Біблію; вони передали віру через проповідь, богослужіння, усне навчання і зрештою письмове свідчення.

Церква не постала з канону Нового Завіту; Новий Завіт постав із Церкви. Св. Павло наказує християнам зберігати апостольські вчення, передані як усно, так і письмово, посилаючись на 2 Сол 2:15: «Отже, браття, стійте твердо й тримайтеся переказів, яких ви навчилися від нас, чи то словом, чи то листом». Грецьке слово παραδόσεις (paradoseis) означає «те, що передається» або «передане».

Св. Павло не робить жодної різниці в авторитеті між апостольськими вченнями, переданими усно, і тими, що передані через письмові послання. Публікація також торкається формування канону, зазначаючи, що Новий Завіт не з'явився з богонатхненним змістом, який позначав би його власний канон. Церква отримувала, зберігала й поширювала апостольські писання протягом століть.

Та сама Церква, яка передала апостольську віру, також визнала її авторитетне письмове свідчення як Передання. Прийняти канон Святого Письма означає визнати історичний процес його передавання через церковне Передання. Остання теза повторює: Святе Письмо — це Передання, але Передання не обмежується Святим Письмом.