Бог є Любов: вічна реальність, жертва і Втілення

Автор повертається до попереднього роздуму про Божу любов, додаючи богословський нюанс про межі людської мови, коли йдеться про Бога. Допис починається з твердження «Бог є Любов» з 1 Ів. 4:8 і зауважує, що любов не можна виміряти арифметично; жертва виявляє те, що цінується понад себе. Однак жертва не є онтологічною основою любові, бо Отець любив Сина перед заснуванням світу (Ів. 17:24), перш ніж існували будь-які страждання чи смерть.

Хрест об'являє вічну Божу любов у світі, пораненому гріхом, а не любов, яка починається зі страждання. Далі автор розглядає зло як позбавленість добра, доводячи, що любов не залежить від зла чи позбавлення, щоб бути пізнаваною, оскільки Бог любив вічно перед творінням. Людська любов представлена як участь у Божій любові, за преподобним Максимом Сповідником, а не як проекція на Бога.

Обговорення торкається аналогічної предикації: людські поняття не можуть застосовуватися безпосередньо до Божої простоти. Автор наголошує, що Божа сутність залишається непізнаваною, тоді як Його нетварні енергії істинно об'являють Його, і що Втілення робить любов видимою в історії. Посилаючись на Флп. 2 і «Про Втілення» святителя Афанасія, допис описує Христове самовиснаження як об'явлення Божого характеру, а не втрату Божества.

Цитується преподобний Максим: «Чим Він є за сутністю, те творіння могло б стати через причастя» і «Хто має любов, той має Самого Бога, бо “Бог є Любов”». Допис також зазначає три способи, якими терміни можуть застосовуватися до Бога: онтологічний, аналогічний, унівокальний, і припускає, що любов не є людською ідеєю, спроектованою на Бога, а реальністю, у якій людська любов бере участь.

Автор пише, що «Я тебе люблю» означає «Твоє буття варте моєї втрати», і доводить, що любов не вимагає відсутності; зло як позбавленість не робить любов залежною від нього. Цитується вчення преподобного Максима, що любов є рухом буття до спілкування, причому любов є причиною творіння, основою єдності та відновленням людства в Христі.

Втілення розв'язує проблему любові, яка залишається ідеєю: у Христі любов стає видимою як самовиснаження, рівність із Богом, об'явлена через добровільне сходження, страждання і смерть. Цитується святий Афанасій про те, що Слово прийняло тіло, здатне до смерті, щоб знищити тління. Допис завершується православним розрізненням: Божа сутність непізнавана, тоді як Його нетварні енергії є Сам Бог у дії, невіддільні від Його сутності.