Athonite Audio

Промовець пояснює, що християнське терпіння — це не пасивне знесення, а мужнє, сповнене благодаті прийняття страждань, яке вдосконалює віру та веде до надії. Він посилається на Святе Письмо та святих отців, показуючи, що скорбота породжує витривалість, досвідченість і надію, яка не засоромить. В Ісаї 40:31 обіцяно відновлення сил для тих, хто надіється на Господа.

В Іоана 15:2 зазначено, що терпіння у випробуваннях приносить плід. У Євреїв 10:36 терпіння пов'язується зі збереженням живої віри та молитви. Якова 1:2-4 навчає, що випробування віри породжує терпіння, а досконала дія терпіння робить людину довершеною.

Якова 1:12 проголошує блаженним чоловіка, який переносить спокусу. У Римлян 8:18 стверджується, що нинішні страждання нічого не варті порівняно з майбутньою славою. В Одкровенні 3:19 божественне виховання описується як поцілунок Бога.

Святитель Василій Великий навчає, що Бог подає допомогу з-під надмірної скорботи; утиск веде до надії, яка не засоромить, і ми повинні не шукати людської допомоги, а ревно молитися. Приклад Іова ілюструє непохитне терпіння посеред крайніх втрат і болю: він переніс злидні, хворобу, зраду, проте залишився твердішим за скелю, і святитель Іоан Золотоустий вихваляє його чесноти.

Із заслання Золотоустий закликає до терпіння, переконуючи віруючих радіти у стражданнях, бо вони спалюють гріхи та роблять чесноту яскравішою. Мученики та святі свідчать, що терпіння є ознакою духовної сили. Священномученик Ігнатій порівнює християнина з ковадлом, що витримує удари.

Климент Олександрійський стверджує, що ми повинні витерпіти до кінця, щоб спастися. Зрештою, промовець говорить, що ми повинні зазнати всього до кінця, бо лише тоді отримаємо вінець життя і сядемо з Христом на Його престолі.

Старець Єфрем Філофейський та Аризонський виголосив проповідь у свято Трьох Святителів, визначивши Православ'я як істину, передану від Христа через апостолів, євангелістів та духоносних отців від Полікарпа до святого Никодима Святогорця. У проповіді Православ'я постає як синтез догмату та етосу, формально окреслений Вселенськими Соборами та підтверджений мільйонами мучеників від амфітеатрів Рима до концтаборів Росії.

Старець описує, як Православ'я виражає себе в богослужінні, що поєднує природне з надприродним, у чернецтві як духовному воїнстві задля свободи й досконалості, та в благодійності, що бере початок від семи дияконів у Єрусалимі й триває через Василіаду святителя Василія в Кесарії, щоденні трапези в Константинополі та пологові притулки в Александрії.

Він згадує героїзм Церкви перед лицем єресей і гонінь від Юліана Відступника до іконоборців, називаючи серед ісповідників святителів Афанасія, Василія, Іоана Золотоустого, преподобного Феодора Студита, преподобного Максима Сповідника та святого Марка Ефеського (Євгеніка). Віра передавалася варварським народам без прозелітизму, через випромінювання Євангелія з любов'ю. Троє Святителів сяють як зорі, що вказують цей царський шлях, який зберігає поміркованість і гармонію на противагу східному містицизму, папсько-цезаристському союзу та протестантському раціоналізму.

Проповідник закликає вірних пізнавати Православ'я не в теорії, а на практиці, жити всією його широтою й глибиною, щоб зуміти передати його іншим, адже воно є не музейним експонатом, а життям, діянням і світлом.

Ця розповідь подає Слово 21 з третьої книги «Евергетиноса»: християнин, навіть коли він позбавлений життєво необхідного, не повинен малодушествувати, але має дякувати Господу, очікувати на Нього й непохитно надіятися, що Бог Своєю добротою неодмінно все подасть. Слово також стверджує, що для подвижника, служителя Божого, ганебно спілкуватися зі світськими людьми і просити в них потрібне, навіть якщо він обтяжений злиднями.

Текст спирається на житія преподобного Феодосія Великого (Спільножителя) і преподобного Сави Освяченого, а також на вислови преподобного Єфрема, авви Ісаї, авви Ісаака, преподобного Максима та на «Геронтикон». У житії преподобного Феодосія розповідається, як напередодні Пасхи його дванадцять учнів не мали ані хліба, ані єлею, ба навіть хліба для Божественної літургії.

Феодосій звелів їм приготувати лише святий престол, бо Той, Хто годував Ізраїль у пустелі, подбає про них. На заході сонця прийшов чоловік, ведучи мулів, нав’ючених їжею, підхожою для подвижників, зокрема й хлібом для святого престолу, і цих припасів вистачило до П'ятидесятниці. Коли учні докучали йому проханням звернутися до заможного благодійника, харчуючись ріжковими стручками та смаженими кісточками фініків, він відповів: «Хто коли з тих, що покладали надію на Бога, був цілковито залишений?», цитуючи Єремію, Іова та Давида.

Іншого разу нав'ючена тварина зупинилася всупереч волі погонича й рушила до монастиря, немов її невидимо тягли; погонич дав удвічі більше, ніж зазвичай жертвував той інший благодійник. У житії преподобного Сави Бог послав видіння Маркіану у Вифлеємі, звелівши йому доправити припаси бідуючій братії в Кастелліоні. Не маючи грошей на келії, Сава дав півсоліда як завдаток; незнайомець пожертвував отцям 170 золотих солідів і пішов, не назвавши свого імені, тож Сава заплатив за келії і збудував гостинницю.

Коли ж у лаврі не залишилося навіть просфори для недільної літургії, Сава навів слова від Матфея 6:34, і ще до неділі прибули люди з 30 в’ючними тваринами, навантаженими пшеницею, вином, єлеєм та іншою їжею.

Старець Йосиф Ватопедський в уривку з книги «Святий Йосиф Ісихаст: подвиги, досвід, повчання», виданої Великим і Священним Монастирем Ватопед на Святій Горі Афон (сторінки 195-198), описує недбальство як найнеблаганнішого ворога християнина. Він називає його страшним змовником проти нашого життя, який багато разів заподіяв йому кривду.

Мовою отців воно носить назви розслаблення, унинія, недбальства та лінощів, що означають духовну смерть, і зараховується до восьми лукавих помислів. На запитання, що переважно змушує людину зазнавати невдачі в її духовній меті, старець відповів, що це недбальство: марнославство псує вже зібрані скарби, тоді як недбальство навіть не дозволяє їх зібрати.

Він порівнює недбальство із засухою, під час якої нічого не росте. Воно перешкоджає тим, хто хоче покласти початок, зупиняє тих, хто досяг поступу, заважає неукам учитися й не дає полеглим підвестися. Розслаблення використовує привід тілесних потреб і втоми, щоби передати нас самолюбству — більш загальному ворогові.

Лише мужня душа, утверджена у вірі та надії на Бога, може зруйнувати цю змову. Старець зазначає, що розслаблення не може зашкодити тим, хто перебуває в послуху і має призначені справи. Воно починається зі зневіри та малодушності, бере початок із поблажливості до якоїсь уявної немочі й завершується цілковитим невірством, безсоромністю та невдячністю.

Для ісихастів воно починається з нехтування правилом і порядком життя; для тих, хто живе спільно, — з марнослів'я та осуду. Як ліки він радить есхатологічне роздумування про нагороду і кару, про Царство Небесне і пекло, згадування тих, хто підвизався, а також благодатні засоби: молитву, сльози та віру.

Це другий підрозділ глави 1, «Зустріч із болем», з частини 2, «Користь від болю», книги про біль, прочитаної вголос на сторінках від 154 до 166. У цьому підрозділі розглядається зв'язок між болем і молитвою. Він починається зі зв'язку між вірою та молитвою: віра є передумовою молитви, а молитва — плодом віри, що виражає її як особисту бесіду з Богом.

Святі отці називають молитву розрадою та захистом від скорботи. Псалмоспівець взиває до Бога в день скорботи і з глибини, усім своїм серцем, а 51-ша глава Книги Сираха описує звернення до Господа на порозі смерті, коли немає помічника серед людей, із благанням про визволення та мудрість. Сам Христос молиться в скорботі смертельній перед своїми страстями, навчаючи синівської молитви «Авва, Отче» та послуху: «не як Я хочу, а як Ти», і Отець відповідає, посилаючи ангела для Його укріплення.

Апостол Павло закликає до безперестанної молитви в скорботах. Молитва, звершена в ім'я Ісуса, прагне того, чого прагне Він, несе благодатну силу таїнства, полегшує біль і веде душу до Царства; часте призивання перетворює благальний плач на таїнство. Серед цитованих отців — Іоан Золотоустий, Ісаак Сирін, Григорій Палама, Іоан Ліствичник, Ісая Відлюдник, Марк Подвижник та Никодим Святогорець.

Вони вчать, що молитва в болі має бути щирою, постійною та невпинною, бо ім'я Ісусове бичує бісів і є найсильнішою зброєю на небі чи на землі. Ісаак Сирін пише, що це життя дане для безперестанної молитви, і називає молитву пристановищем допомоги, джерелом спасіння, скарбницею дерзновення та гаванню, яка рятує від бур. Григорій Палама називає молитву боготворною чеснотою. Церква невпинно молиться на літургії за недужих і стражденних, і тільки ревна молитва до розіп'ятого й воскреслого Ісуса може втішити та пом'якшити наш біль.

Це відео представляє другу частину серії про користь болю, охоплюючи розділ 1 «Зустріч із болем: біль і віра» (сторінки 141–154) із книги Георгії П. Кунаві, виданої «Апостолікі Діаконія» Елладської Православної Церкви (перше англійське видання 2001 року). Доповідач цитує старця Єфрема Філофейського (Аризонського), який навчає, що всередині болю можна розгледіти радість і надію, так само як торжество Христа постало з Його страстей, і що великі душі завдячують своєю величчю важким ударам болю.

Богословськи біль є наслідком гріхопадіння та плодом непослуху; етично це нагода й засіб для здобуття чесноти та досягнення досконалості. Той, хто дивиться на біль крізь призму вічності, вже є переможцем. Віра, молитва та святе терпіння названі протиотрутою від усіх видів болю, душеспасенними ліками, завдяки яким біль стає засобом духовного зростання, смирення та спасіння.

Біль також є важкою спокусою, оскільки сатана сіє в нас сумніви; сумніви можуть приходити, але не повинні оселятися в нас, і для більшості людей постійною залишається молитва: «Вірую, Господи, поможи моєму невірству!» (Мк. 9:24). Віра в розіп'ятого і воскреслого Христа випробовується та зміцнюється скорботою, а скорбота виробляє терпіння та надію (Рим. 5:3–5).

Доповідач зазначає, що сумнів не завжди свідчить про брак віри: віра передбачає ризик, а також болісну і безстрашну подорож назустріч Богові, будучи джерелом сумнівів і боротьби, перш ніж стати джерелом умиротворення. Християнин не повинен ставати безпорадним фаталістом; ми можемо захищатися від несправедливості, але якщо іншого виходу немає, нам слід молитися за кривдників, щоб вони припинили свої лихі діла.

Господь являє Себе за мірою віри кожного, створивши мало чудес на Своїй батьківщині через їхнє невірство. У бесіді цитуються Святе Письмо, преподобний Ісаак Сирін, блаженний Августин, святитель Кирил Єрусалимський та святитель Димитрій Ростовський, і вона завершується молитвою: «Прийди, Царю мій, сядь на престолі серця мого і царюй там».

Митрополит Морфський Неофіт розповідає про своє знайомство зі святим Яковом Евбейським у статті, вперше опублікованій у журналі «Пірейська Церква» (вип. 303) у травні 2018 року. Він уперше зустрів старця на Пасху 1982 року, коли святий Порфирій направив його, тоді ще 19-річного студента, до Якова, назвавши того найсмиреннішим зі старців і великим святим завдяки своїй простоті.

Митрополит перераховує дари старця: прозорливість, яку той використовував у пастирському служінні, включно з пророцтвом про те, що Неофіт стане єпископом Морфським; вигнання бісів за допомогою чесної глави святого Давида; молитву як духівника про здатність бачити серця та забувати почуте на сповіді, що й дарував йому Бог; а також його постійне прохання «Простіть мене» як до шанувальників, так і до критиків, оскільки він вважав, що обдурив тих, хто ним захоплювався, і спокусив тих, хто його судив.

Щоб приховати свою святість, старець або говорив словами святого Давида, або називав себе «дурником, хробаком земним». У статті описується щира гостинність монастиря до паломників, коли каву та їжу готували для кожного автобуса з відвідувачами незалежно від того, чи могли вони заплатити. Старець Кирил, наступний ігумен, називає духівництво найбільшим даром святого.

Найдовший розділ присвячений Божественній літургії: святий Яків бачив ангелів під час Великого входу, душі спочилих на проскомидії, включно зі своїми батьками, сестрою Таїсією, яка проходила митарства, та архієпископом Макарієм III, а також споглядав життя і страсті Христові. Святий Яків сказав митрополиту, що коли той стане ієрархом і говоритиме про нього, він говоритиме про Святого Духа, Який перебував у ньому.

Митрополит завершує заклик до сучасних православних християн шукати віри й терпіння святих і пізнавати Бога на власному досвіді, а не просто говорити про Нього, наголошуючи, що Церква народжує святих у кожну епоху.