Монофелітство: невдалий компроміс, який засудив пап і розділив маронітів

У публікації простежується історія монофелітства — спроби VII століття примирити халкедонських і міафізитських християн, сповідуючи дві природи в Христі, але лише одну волю. Імператор Іраклій і патріарх Сергій Константинопольський просували цю формулу, спершу як моноенергізм (одна дія), а потім як монофелітство (одна воля). Імперський патріарх Кир Александрійський 633 року домовився про возз'єднання з деякими нехалкедонськими священнослужителями, але коптський патріарх Веніамін I відмовився брати участь.

Святий Софроній Єрусалимський виступив проти цього вчення, а святий Максим Сповідник доводив, що повна людська природа вимагає людської волі; без неї Втілення не може зцілити людську волю. Максима катували, йому відтяли руку й язик і заслали. Папа Мартин I засудив монофелітство на Латеранському соборі 649 року, був заарештований імперською владою, привезений до Константинополя й засланий до Херсона, де помер 655 року.

Папа Гонорій I схвалив формулювання про одну волю в листуванні із Сергієм; Шостий Вселенський собор (680–681) засудив монофелітство й віддав анафемі Гонорія на ім'я, а це засудження ратифікував папа Лев II. У публікації також розглядаються мароніти — сирійська монаша спільнота, історично халкедонська, яка протягом VII і VIII століть стала пов'язуватися з монофелітством.

Літургійні тексти маронітів XI століття та Кітаб аль-Худа прямо сповідують одну волю в Христі, що відрізняє їх від мелькітів, які сповідували дві волі. Близько 1182 року Вільгельм Тирський повідомив, що приблизно 40 000 маронітів зреклися монофелітства й увійшли в спілкування з Римом. Автор використовує ці історичні факти, щоб заперечити домагання папської зверхності й непомильності.