Ще одне питання до протестантів: хто визначив, які книги є Святим Письмом?

Автор порушує знайоме, але наполегливе заперечення проти протестантського відкидання другоканонічних книг — книг, як-от Товита, Юдити, Премудрості та Маккавеїв, які католики й православні приймають як Святе Письмо, а протестанти зараховують до апокрифів. Автор зауважує, що це не перша спроба розглянути цю тему; він писав про неї кілька разів раніше.

Цього разу він хоче наголосити не на звичному історичному аргументі про те, чи належали ці книги до канону, а на епістемологічному: на питанні про те, як взагалі хтось знає, які книги є Святим Письмом. Ця постановка вказує на історичну Церкву, формування біблійного канону та авторитет, який використовувався для визначення того, які твори вважаються Святим Письмом.

Неявний виклик полягає в тому, що протестант, який відкидає другоканонічні книги, мусить звертатися до якогось критерію, щоб зробити це відкидання, і автор припускає, що цей критерій заслуговує на дослідження. Якщо канон не є самоочевидним, то якийсь авторитет — чи то розпізнання ранньої Церкви, собори, чи особисте судження — мав визначити список книг, а це питання авторитету підриває позицію, яка протиставляє Святе Письмо Церковному Переданню.

Допис короткий і поданий як запрошення до обговорення, а не як розгорнутий аргумент, з позначкою для загальнохристиянської аудиторії. Він запрошує читачів поміркувати, як канон був розпізнаний у ранній Церкві та що це означає для протестантської позиції щодо другоканонічних книг.