Благословення, приховане в неплідності: уроки Зачаття святого Іоанна Предтечі

Цей роздум, написаний до свята Зачаття святого Іоанна Предтечі (Лк. 1:5–25), показує, що Церква сприймає історію святих Захарії та Єлисавети не просто як розповідь про чудесне народження. У стародавньому світі неплідність несла глибокий суспільний сором і часто помилково вважалася Божою карою — наклеп, який, як наголошує автор, ніколи не був правдою.

Писання раз у раз розповідає про те, як Бог відповідає на щирі й ревні молитви неплідних жінок: Сарри, Іоакима та Анни, а тепер і Захарії та Єлисавети, чий син мав стати Предтечею Месії. Автор виводить три уроки з цього читання. По-перше, вимушене мовчання Захарії було не покаранням, а покликом до зцілення через ліки безмовності, ставши знаменням для його родини та всього народу; ми надто часто вважаємо, що Бог нас карає, тоді як Він насправді кличе нас до глибшого зцілення — а це якраз улюблена брехня ворога.

По-друге, Бог діє через несподіване, щоб пробудити нас від духовної сліпоти та самовпевненості, засіваючи насіння світла посеред наших скорбот і труднощів. По-третє, коли ми пробуджуємося до Божої присутності — Того, Хто «всюди єси і все наповняєш», — ми бачимо, як Його промисел чекає на нас там, де ми найменше сподівалися. Це свято свідчить про те, що Божа відповідь на особисте горе одного подружжя стала дверима, через які весь світ приготувався прийняти свого Спасителя.

Допис завершується пастирською порадою: погляньте, у чому ваше власне життя здається безплідним, моліться, занурюйтеся в ритм церковного життя та вірте, що жодна сльоза не буває марною і жодна скорбота не позбавлена смислу. Наприкінці подано коротку молитву до Христа, Цілителя безпліддя тіла й душі, та заклик до того, що бути свідомим православним християнином означає не приймати безплідність за останнє слово.