Відкинути й зодягнутися: звільнення від старої природи

Цей роздум розпочинається з простого й близького кожному образу: автор нарешті викидає улюблені, але геть зношені кросівки, згадуючи про те, як неохоче ми всі розлучаємося з речами, що вже віджили своє. Звідси думка звертається до Послання святого апостола Павла до Ефесян (4:17–25), яке читається наприкінці тижня. У ньому Павло закликає вірян «відкинути стару людину» та «зодягнутися в нову людину, створену за подобою Божою».

Допис розглядає цей уривок у трьох вимірах. По-перше, суворе описання Павлом колишнього язичницького життя — марнота розуму, затьмарене сумління, закам'янілість серця, бездушність, невситима жадоба до нечистоти — постає не свободою, а рабством: рабством перед розгубленістю, звичкою та способом життя, який здається зручним лише тому, що він звичний.

По-друге, оновлення починається із самого розуму: «оновлюватися духом вашого розуму». Автор пов'язує це з метаноєю (покаянням), зазначаючи, що зміни починаються тоді, коли ми чесно визнаємо потребу в них, і зіставляє «нову людину» з православною традицією називати щойно охрещених і миропомазаних «новопросвіченими». По-третє, нова природа є нічим іншим, як обоженням (теозисом) — природою, створеною за самою подобою Божою.

Ця праця є не просто особистим самовдосконаленням, а справою спільнотною: віряни підтримують, підбадьорюють і навчають одне одного, адже ця нова природа у них спільна.

Далі увага звертається до святої цього дня — преподобної Єфросинії Олександрійської, подвижниці V століття, яка під виглядом чоловіка пішла в монастир і провела десятиліття в таємному чернечому подвигу, цілковито відкинувши своє минуле становище, сім'ю та світську роль, аби зодягнутися в Христа. Завершується роздум особистим викликом — запитанням до читачів, чи носять вони досі стару людину, чи, можливо, намагаються вдягнути обидві водночас, — а також щирою молитвою, у якій ми просимо Христа простити наше забуття та допомогти нам стати тими, якими Він нас сотворив.