Tzanetos Kavaliotis

У відео розглядається знайомий багатьом досвід: колись людина відчувала присутність Бога в молитві, на літургії чи після сповіді, а потім настає рік, коли ті самі молитви та богослужіння не дають нічого. Люди часто роблять хибні висновки з цього мовчання, вирішуючи, що Бог гнівається, що вони ніколи по-справжньому не вірили або що це був лише період захоплення, тоді як світ пропонує власні терміни, такі як вигорання та деконструкція.

Цьому у відео протиставляється вчення преподобного Софронія Ессекського, який писав, що немає скорботи, важчої за втрату благодаті душею. Він навчав, що християнське життя проходить через три періоди: благодать, що дається задарма; благодать, що віднімається; і благодать, що повертається на іншому рівні буття. Відняття — це не покарання, а промислительне випробування, яке показує, любить людина Бога чи лише почуття Бога.

Софроній порівнює це з тим, як батько відпускає руки сина, коли той вчиться ходити: це виглядає як залишення, але батько ні на мить не спускає з нього очей. Господь віднімає лише відчуття благодаті, тоді як єднання залишається нерозривним, і Софроній називав цю пору привілеєм і можливістю проявити вільну волю. Опорою цього вчення є історія преподобного Силуана Афонського.

Силуан побачив живого Христа на вечірні на Святій Горі Афон через кілька місяців після свого прибуття туди в 1892 році, а потім переніс п'ятнадцять років темряви, яку він міг описати лише як напади бісів, доки не отримав відповідь: тримай свій розум у пеклі і не впадай у відчай. Сам Софроній був осяяний нествореним світлом у Велику Суботу 1924 року в Парижі, і світло полишило його, щойно він почав аналізувати цей досвід своїм розумом.

Софроній називав три причини Божого приховування: захист від гордості, явлення справжньої свободи та любові, а також слова Христа в Євангелії від Іоанна (16:7) про те, що Його відхід є кращим для нас. Відео завершується практичними настановами для періоду мовчання.

Проповідник тлумачить книгу Екклезіаста радше як діагноз, аніж як настрій. Починаючи з Екклезіаста 1:2, він доводить, що єврейське слово «хевел» означає пару або подих, а не суєту чи безглуздя. Це твердження стосується ваги, а не сенсу: перед лицем безглуздого світу можна просто знизати плечима, але світ, створений з пари, змушує стискати порожнечу в руках і не відпускати її. Септуагінта передає це як mataiotes — марнота, щось нездатне витримати тягар.

Цар Соломон мав гроші, доми, виноградники, жінок, славу та мудрість, і ні в чому не відмовляв своїм очам. У 2-му розділі він описує цей дослід: я будував, я робив, я накопичував для себе. Проповідник наголошує: Соломон ніколи не стверджував, що насолода була оманливою. Задоволення було справжнім, та все одно виявилося нічим; отже, неспокій лишається навіть на самій вершині людських здобутків, позбавляючи нас виправдання, ніби марнота походить від нестачі.

Далі проповідник пов'язує слова Соломона із сучасним життям. Уся праця та успіх походять від заздрості людини до ближнього, а смартфони описано як системи доставки заздрості, монетизовані через думскролінг. Ситість не дає багатому спати, тоді як трудівник має солодкий сон.

Ностальгія названа браком мудрості, адже у великій мудрості багато смутку. Причиною такого неспокою є один вірш: Бог вклав вічність у серце людини — прагнення, яке ніщо в часі не здатне наситити.

Соломон не нігіліст. Сенсу немає під сонцем, і культура, яка переймає його розпач, але відкидає його висновок (зокрема в її стоїчній версії), є розпачем Соломона, з якого вилучили Бога. Книга завершується образом старості та смерті й правилом із чотирьох пунктів: перестаньте сподіватися, що пара витримає тягар; запитайте себе, для кого ви трудитеся; пам'ятайте про свою кончину, поки маєте силу; погляньте понад сонце — на Христа. Підсумок усього: бійся Бога і заповідей Його дотримуйся.

Цитовані уривки взяті з 1, 2, 3, 4, 5, 7 та 12 розділів книги Екклезіаста: перший вірш наведено в редакції Біблії короля Якова, а решту тексту — сучасною англійською мовою.

Промовець стверджує, що ворогу зовсім не обов'язково робити людину відверто злою; постійна розсіяність досягає тієї самої мети. Спираючись на вчення преподобного Іоана Касіяна, авви Мойсея, преподобного Ісихія, святителя Феофана Затворника, преподобного Паїсія Святогорця, преподобного Ісаака Сиріна, преподобного Порфирія та інших, він описує, як екрани й шум розпорошують розум ще до повного пробудження та уловлюють душі через дрібниці.

Касіян наводить образ авви Мойсея, де душа уподібнюється до жорна, яке обертається бурхливим потоком води: цей рух зупинити неможливо, але людина сама обирає, що молоти — пшеницю чи бур'ян. Касіян також запитує старця Серена, чому марні помисли вкрадаються так непомітно, і старець відповідає: помисли виникають поза нашою волею, проте прийняти їх чи відкинути — це в нашій владі; душа схожа на пір'їну, яка легко злітає вгору, якщо не обтяжена земними пристрастями.

Касіян порівнює розважливий розум із досвідченим міняйлом, який уважно перевіряє кожен помисел — чи несе він образ Царя Небесного, чи кесаря. Преподобний Ісихій визначає тверезіння (непсіс) як зосередження уваги біля входу до серця, адже неуважність — це троянський кінь, який впускає бісів смутку, блуду та паралічу волі. Святитель Феофан говорить, що розум блукає через нашу внутрішню переповненість усім мирським, а найголовніше — це безперестанно стояти розумом у серці перед Богом.

Преподобний Паїсій попереджає, що люди, затиснуті машинами, знаходять лише втому й порожнечу, бо душа заспокоюється в Божій тиші, якої ворог смертельно боїться. Як ліки пропонується невпинне призивання Імені: у десятій бесіді Касіяна наводиться вірш «Боже, на поміч мені звернись, Господи, поспіши допомогти мені», а промовець закликає творити Ісусову молитву: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного», яка є мечем духовним, що позбавляє цю машину нашої уваги.

Клеопа (Іліє) прийшов до монастиря Сіхастрія після 15 років пасіння монастирських овець, беручи із собою на пасовище отцівські книги. У 1942 році, у віці 30 років і без семінарської освіти, він був призначений настоятелем старцем Іоаникієм (Мороєм) — цей вибір не подобався ані йому самому, ані братії. Після захоплення влади в Румунії комуністами Секурітате заsecretла на нього справу і взялася за монастирі.

Протягом шістнадцяти років він тричі переховувався в лісах: спочатку шість місяців, потім два роки в горах Стенішоара разом із отцем Арсенієм (Папачоком), а з 1959 року — п'ять років у горах Нямц. Між цими випробуваннями, у 1949 році, патріарх направив його очолити монастир Слатіна з 30 ченцями, і братія там зросла до понад 80 осіб.

Роки підпілля він називав найблагословеннішими у своєму житті, адже ліс був вільний від адміністративних справ і відвідувачів — були лише молитва і голод. У 1964 році він спустився з гір і повернувся до Сіхастрії на останні 34 роки свого життя, щодня приймаючи людей, сповідаючи по вісім годин на день і тисячі разів відповідаючи на одні й ті самі буденні запитання.

Останні 20 років він молився по 14–15 годин щодня, починаючи о 4-й ранку, і вичитував акафісти, Псалтир та кілька канонів ще до полудня. У записаній у 1994 році бесіді він навчав про сходження розуму в серце, застерігаючи, що душа не повинна затримуватися на стадії уяви: не малювати образів, не конструювати зримий образ Христа, не приймати тепло від створеної уяви за благодать.

Він цитував преподобного Никодима Святогорця: «Розум — священик, серце — жертовник». Коли його попросили вказати простіший шлях до смирення, він назвав три речі: завжди бачити свої гріхи перед собою, плакати за ними і нікого не осуджувати. На прикладі царя Манасії він доводив, що милосердя Боже сягає навіть найбільшого грішника.

Він упокоївся 2 грудня 1998 року у віці 86 років; на його похорон зібралося понад 10 000 людей, а в липні 2024 року Синод Румунської Православної Церкви благословив його прославлення у лику святих.