Појединац, Породица и Друштво

Допис складається з цитати архімандрита Еміліана про наслідки гріха для людської природи. Старець пише, що гріх зробив людство настільки марним, хворим і слабким, що воно не може нічого значущого зробити власними силами. Він згадує, що Адам і Єва розмовляли з Богом, ставили Йому запитання, Він відповідав їм, і Бог кликав їх.

Натомість нинішній стан дійшов до такої межі, що люди вже не можуть навіть пригадати Ім'я Божого, не кажучи вже про те, щоб побачити Його. У цитаті сказано, що ми дійшли до стану, коли не можемо контролювати жодну з наших думок, нашої ненависті чи злоби. Ми підвладні цій немочі, ув'язнені в ній, мов птахи в клітках.

Текст пропонує тверезий опис падлого стану, наголошуючи на повній неспроможності людської волі опанувати пристрасті або наблизитися до Бога без Божої ініціативи. Він протиставляє первісне спілкування з Богом нинішньому полону неладних помислів і пристрастей як міру того, якою ціною гріх обійшовся людині.

У бесіді на Святій Горі Афон отець Михаїл з Карулі відповідає на запитання, чи можуть миряни спастися, не приймаючи чернецтва. Він відкидає думку про те, що люди у світі перебувають на нижчому духовному рівні, ніж ченці, називаючи такий погляд великим гріхом, що породжує розділення в Церкві. Він порівнює чернечий і мирський шляхи з вулицями, проспектами та провулками, які служать одним і тим самим основним потребам і ведуть до Бога.

Коли Бог кличе когось до чернецтва, ця людина стане ченцем; якби ж усі пішли з міст у монастирі, саме чернецтво зникло б. На запитання, чи шкодував він коли-небудь про те, що прийшов на Святу Гору, він відповідає категоричним «ні», додаючи, що ніхто не зможе вижити там на самоті ані миті, а тільки з Богом. Коли його запитують, чи бачив він Бога, він зазначає, що це питання нагадує Фому, який вимагав побачити, перш ніж повірити.

Більшим дивом, каже він, є те, що він, убогий і немічний, живе ченцем у пустелі. Він вказує на безліч молодих людей, які прибувають з Америки, Азії та Європи, а також на освічених людей, які прийшли сюди, як на подальші чудеса. На запитання, що робити з такими знаннями, він відповідає, що початок премудрості — страх Господній, і що знання марні, якщо в людині не перебуває Бог.

Текст фіксує розмову з отцем Михаїлом, старцем, який називає себе грішником, простолюдином і негідним поваги. На запитання, скільки років він живе на горі, він відповідає, що час не важливий; важливо, що в нього є все необхідне і він намагається послідовно виконувати свої обов'язки. Ці обов'язки, каже він, це піст, пильнування, молитва і прийняття небесних дарів, як навчає Євангеліє.

Коли співрозмовник припускає, що піст означає не їсти в понеділок, середу та п'ятницю, отець Михаїл заперечує: якщо у вівторок, четвер і суботу їсти вдвічі більше, то де ж приписаний піст? Одне апельсин дорівнює одному яйцю; що важить, якщо уникати яєць, але з'їсти два апельсини? Він наполягає, що піст — це не лише утримання від їжі, а насамперед засіб викорінити пристрасті та приборкати чуття.

Він живе на самоті, але каже, що перебуває з Господом, бо без Бога життя стає пеклом. Заробляє на життя виготовленням пресованих хрестиків за допомогою преса, який йому належить. Коли відвідувач зауважує, що матеріали надаються, отець Михаїл відповідає, що бракує чесноти, і що це не порожні слова, а правда.

Розмова переходить до примноження гріха у світі. Отець Михаїл запитує, чи не відбувається те саме на Святій Горі, і додає, що якщо гріх дуже зріс, то зросла і благодать. Коли його просять назвати місце, де чесноти примножилися, він каже, що всі тамтешні ченці добрі й святі, хоча він сам останній серед них. Першими є ті, хто живе на «першій лінії фронту», у монастирях, змушені виконувати послух.

Він називає послух не дрібницею, бо хто має послух, той має і любов, смиренність і терпіння. Далі він переносить послух на подружнє життя: чоловік має бути покірним дружині та дітям, не нав'язуючи свою думку грубо, а роблячи все в ім'я любові. Послух, підсумовує він, є обов'язком не лише ченця, а й обов'язком усіх християн.

У дописі розповідається про випадок із житія святого апостола Іоана Богослова на острові Патмос. Іоан зупиняється у Мирона, батька місцевого правителя. Волхв на ім'я Кінопс живе на острові вже багато років, спілкуючись із нечистою силою. Островитяни шанують його як бога через марива, які він викликає.

Кінопс посилає одного з князів злих бісів, щоб забрати душу Іоана. Біс входить у дім Мирона і стає там, де перебуває Іоан. Іоан бачить біса і каже: «В ім'я Христа повеліваю тобі не сходити з цього місця, поки не скажеш мені, навіщо ти прийшов до мене». Зв'язаний словом Іоана, біс залишається і пояснює: «Жерці Аполлона прийшли до Кінопса і заклинали його піти до міста й навести на тебе смерть, і він послав мене забрати твою душу».

Іоан запитує: «Чи посилав він тебе коли-небудь забрати людську душу і принести йому?» Біс відповідає: «Вся сила диявола в ньому, і він має договір з нашими князями, і ми слухаємося його, а він слухається нас». Тоді Іоан наказує: «Я, апостол Ісуса Христа, повеліваю тобі, нечистий духу, не входити в людські домівки і не повертатися до Кінопса».

Допис присвячений святу святого апостола і євангеліста Іоана Богослова, якого називають Апостолом любові. У ньому згадується, як на Таємній вечері юний Іоан прихилив голову до грудей Спасителя, і крізь тихе биття Христового серця його душа сповнилася, як пише автор, вогнем божественної любові — любові, що проганяє страх. Саме тому, коли інші учні розбіглися в темряві й страху Гефсиманії, Іоан не повернув назад.

Він пішов за своїм Учителем на Голгофу, стояв під Хрестом, дивився на Його рани і прийняв найбільше насліддя: Пресвяту Богородицю за свою Матір. Напоєний із джерела життя, Іоан у своєму Євангелії не займається сухою хронологією. Немов духовний орел, він одразу підноситься до найвищих небесних висот і карбує у вічності слова: «Спочатку було Слово (Логос), і Слово було у Бога, і Слово було Бог».

Автор наводить його нагадування про суть усього: «Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у нім» (1 Ін. 4:16). Коли Іоан постарів і був надто слабким для довгих проповідей, його останні слова до учнів були простими і вміщували в собі весь Закон і Пророків: «Дітоньки, любіть один одного!» Допис завершується молитвою про те, щоб святий Іоан, син грому, випросив серце, здатне чути Христа, любов, що не минає, і мир, який перевищує всякий розум, а також побажанням читачам благословенного свята.

У меморіальній кімнаті при монастирі Врачевшниця вшановують пам'ять матінки Яни Адžić та її батька Сретена Адžić. Матінка Яна була ігуменею монастиря та делегатом від усіх дитячих притулків, заснованих єпископом Миколаєм у Сербії та за її межами. Кімната займає два приміщення на першому поверсі конака Радича Поступовича, найстарішого конака монастиря.

Збережено кілька тисяч експонатів, зокрема особисті речі з її роботи в притулках у Битолі та Трстеniku, а пізніше в монастирі. Колекція також містить документальні матеріали, фотографії та великий обсяг листування, які чекають на майбутні дослідження. Такі музеї, присвячені монашим діячам, описуються як надзвичайно рідкісні.