Fr. Barnabas Powell

Цей роздум починається з особистого спогаду: колись автора дорікнули за те, що він «занадто впевнений у собі». Тоді мудріший чоловік пояснив, що впевнені люди нерідко бентежать тих, хто цієї впевненості не має, і це часом викриває життя, кероване страхом, а не вірою. Звідси автор звертається до Послання святого апостола Павла до филип'ян (Флп. 1:1–7), зосереджуючись на трьох коротких словах: «Я певен».

Пишучи з ув'язнення приблизно через десять років після заснування церкви у Филипах — стратегічному космополітичному торговому місті на півночі Греції, — Павло висловлює впевненість не в собі чи своїх обставинах, а в Богові: «той, хто розпочав у вас добре діло, завершить його до дня Ісуса Христа».

Автор проводить межу між цим почуттям і зарозумілістю: гординя покладається на себе, тоді як віра довіряє Тому, Хто це діло розпочав. «День Ісуса Христа» перегукується з літургійним проханням про «християнську кончину життя нашого... і добру відповідь на страшному судищі Христовому». Впевненість Павла також ґрунтувалася на тому, що він на власні очі бачив у филип'янах — на їхній «участі в Євангелії від першого дня й дотепер», включно зі святим Епафродитом, якого Передання шанує як їхнього вірного єпископа, що особисто служив Павлу в утисках.

Справжня, праведна впевненість виростає зі споглядання Божої вірності в реальних людях та життєвих подіях.

Насамкінець автор подає практичний урок: життя, зосереджене на Христі, дає ясність мети, яка часом може викликати незручність в інших. Будьте добрими, смиренними й терплячими до таких людей у вашому житті, але не дозволяйте їхньому збентеженню керувати вашим вибором. Допис завершується спомином святої мучениці Харитини — юної сироти часів гонінь Діоклетіана, яка сміливо сповідала Христа й відійшла у молитві, явивши ту саму впевненість у тому, що Той, Хто розпочав добре діло, доведе його до досконалості.

Читачам пропонується замислитися, у чому вони по-справжньому впевнені, і згадати вірність Божу, явлену їм у минулому.

У цих роздумах сучасне вживання слова «благословенний» у соцмережах — комфорт, успіх, достаток, коли все складається на нашу користь — протиставляється тому, кого насправді називає блаженними Ісус у Євангелії від Луки 6:17–23: убогих, голодних, тих, хто плаче, і тих, кого ненавидять та зневажають заради Нього. Автор слушно зауважує, що вдячність за добрі дари є правильною, але наша культура непомітно підмінила поняття благословення комфортом і популярністю — мірилами, які можна втратити в одну мить.

Допис аналізує євангельське читання Літургії та виокремлює три головні уроки. По-перше, Христос свідомо перевертає світське визначення блаженства з ніг на голову — не для того, щоб романтизувати страждання (в Євангеліях Він зцілює хворих і визволяє біснуватих), а щоб викрити, наскільки спотворені наші пріоритети, коли ми міряємо благословення лише тимчасовим.

По-друге, наші невпорядковані пристрасті поневолюють нас: якщо наше блаженство залежить від майна, ситості, постійної радості чи схвалення людей, ми стаємо рабами кожної з цих речей. Заповіді блаженства діють як діагноз: те, що ми називаємо благословенням, виявляє предмет нашого справжнього поклоніння; кожен стан «блаженства» позбавляє нас ілюзії самодостатності, і саме тут починається зцілення.

По-третє, духовні подвиги Церкви дають нам змогу втілювати Заповіді блаженства свідомо: піст — це добровільний голод, милостиня — добровільна вбогість, Сповідь — добровільні сльози покаяння, а сповідання віри серед насмішкуватого світу — добровільне відкинення заради Христа.

Допис завершується розповіддю про життя святих мучеників Кипріана та Юстини, які постраждали в Нікомидії за часів Діоклетіана: Кипріан, колишній язичницький волхв, чиї біси втікали перед хресним знаменням Юстини, спалив свої чаклунські книги, прийняв Хрещення, став єпископом і помер за Христа. Це свідчення того, що все, що колись вважалося силою, може виявитися рабством, а все, що зневажалося, — виявитися справжнім блаженством.

Цей роздум над уривком з Євангелія від Луки 6:12-19 доводить, що Ісус прийшов не заснувати нову релігію, а сповнити обітниці, дані Авраамові, і заново створити Народ Божий як нове людство. Спираючись на Євангеліє від Матфея 5:17 та Послання до Ефесян 2:15, автор показує обрання дванадцятьох апостолів як свідоме повторення дванадцяти колін Ізраїлевих: той самий Бог, Який утворив один народ із синів Якова, нині творить Новий Ізраїль — Церкву — через дванадцятьох «посланців».

Святі отці називають цей задум рекапітуляцією (очоленням, з'єднанням усього під єдиною Главою): Бог збирає воєдино те, що започаткував, сповнює його і робить прекраснішим та всеохопнішим.

Допис розглядає євангельський уривок у трьох вимірах. По-перше, Христос молиться всю ніч перед тим, як обрати Дванадцятьох, показуючи, що це число не випадкове, а є основою оновленого народу. По-друге, одразу після їхнього обрання Він сходить на рівне місце й навчає, зцілює та визволяє біснуватих, демонструючи, для чого покликана ця нова спільнота.

Та сама сила, дарована апостолам у день П'ятидесятниці, перебуває в Церкві й подається кожному вірному через таїнство Миропомазання. По-третє, перелік імен свідчить про те, що Бог обирає звичайних, непримітних людей — рибалок, митаря, зилота — і навіть того, хто Його зрадить; пізніше апостол Матфій відновив це число, що підтверджує: вирішальною є благодать Божа, а не людські заслуги.

На завершення згадується преподобний Роман Солодкоспівець, диякон VI століття, який, за переданням, уві сні прийняв сувій від Пресвятої Богородиці й склав кондак Різдва Христового, який Церква співає й донині: простий чоловік став даром для всієї Церкви. Запитання для обговорення спонукає читачів замислитися, чи бачать вони своє місце в Божому промислі, закликає до молитви перед важливими рішеннями та довіри до того, що благодатний Божий задум відкритий і для них.

Цей роздум над уривком з Євангелія від Матфея (24:42–47), над закликом Господа «Пильнуйте, бо не знаєте, в який день Господь ваш прийде», досліджує, як християнам належить правильно скеровувати свої очікування щодо Другого пришестя Христового. Розпочинаючи з цинічного афоризму Александра Поупа про те, що краще нічого не очікувати, автор стверджує: проблема полягає не в наявності сподівань як таких, а в тому, що вони бувають хибними — і що утвердження своїх сподівань на Христі цілковито перетворює життєві пріоритети та вибори людини.

Євангельське читання з Оливної проповіді свідомо оминає подробиці щодо часу Другого пришестя. Автор показує цю невизначеність як навмисну: вона допомагає нашому очікуванню залишатися вкоріненим у любові до Самого Христа, а не в страху чи марних розрахунках. Це разюче контрастує із сенсаційними есхатологічними теоріями «кінця світу» — концепціями «захоплення церкви», кривавими місяцями та претензіями на таємне знання, — чий сенсаційний характер лише викриває їхню несумісність із тверезим і мирним духом Православної віри.

Люди, які захоплюються подібними спекуляціями, зазвичай зосереджують усю увагу на дочасному: політиці, суспільних потрясіннях та новинах. Натомість здорове духовне життя передбачає цілковите уповання на любов до Христа та життя у приготуванні до вічного перебування з Ним.

У роздумі також розмежовуються мотиви: страх може спочатку пробудити нас (як це робить будильник), але духовно зрілі люди переходять від страху до тривалої й благодатної сили любові, коли по-справжньому відкривають для себе благодать і красу Христа. Ритм богослужіння, молитви та християнського життя перетворює віру з того, про що ми просто знаємо, на Того, Кого ми щиро любимо — щоби Його повернення або наша власна смерть застали нас духовно бадьорими.

Допис завершується спомином святителя Григорія Просвітителя, просвітителя Вірменії, який понад десятиліття терпів ув'язнення, уповаючи лише на Христа, і чиє свідчення привело Вірменію до першого в історії державного прийняття християнства.