Fr. Barnabas Powell

Цей роздум починається з особистого спогаду: колись автора дорікнули за те, що він «занадто впевнений у собі». Тоді мудріший чоловік пояснив, що впевнені люди нерідко бентежать тих, хто цієї впевненості не має, і це часом викриває життя, кероване страхом, а не вірою. Звідси автор звертається до Послання святого апостола Павла до филип'ян (Флп. 1:1–7), зосереджуючись на трьох коротких словах: «Я певен».

Пишучи з ув'язнення приблизно через десять років після заснування церкви у Филипах — стратегічному космополітичному торговому місті на півночі Греції, — Павло висловлює впевненість не в собі чи своїх обставинах, а в Богові: «той, хто розпочав у вас добре діло, завершить його до дня Ісуса Христа».

Автор проводить межу між цим почуттям і зарозумілістю: гординя покладається на себе, тоді як віра довіряє Тому, Хто це діло розпочав. «День Ісуса Христа» перегукується з літургійним проханням про «християнську кончину життя нашого... і добру відповідь на страшному судищі Христовому». Впевненість Павла також ґрунтувалася на тому, що він на власні очі бачив у филип'янах — на їхній «участі в Євангелії від першого дня й дотепер», включно зі святим Епафродитом, якого Передання шанує як їхнього вірного єпископа, що особисто служив Павлу в утисках.

Справжня, праведна впевненість виростає зі споглядання Божої вірності в реальних людях та життєвих подіях.

Насамкінець автор подає практичний урок: життя, зосереджене на Христі, дає ясність мети, яка часом може викликати незручність в інших. Будьте добрими, смиренними й терплячими до таких людей у вашому житті, але не дозволяйте їхньому збентеженню керувати вашим вибором. Допис завершується спомином святої мучениці Харитини — юної сироти часів гонінь Діоклетіана, яка сміливо сповідала Христа й відійшла у молитві, явивши ту саму впевненість у тому, що Той, Хто розпочав добре діло, доведе його до досконалості.

Читачам пропонується замислитися, у чому вони по-справжньому впевнені, і згадати вірність Божу, явлену їм у минулому.

У цих роздумах сучасне вживання слова «благословенний» у соцмережах — комфорт, успіх, достаток, коли все складається на нашу користь — протиставляється тому, кого насправді називає блаженними Ісус у Євангелії від Луки 6:17–23: убогих, голодних, тих, хто плаче, і тих, кого ненавидять та зневажають заради Нього. Автор слушно зауважує, що вдячність за добрі дари є правильною, але наша культура непомітно підмінила поняття благословення комфортом і популярністю — мірилами, які можна втратити в одну мить.

Допис аналізує євангельське читання Літургії та виокремлює три головні уроки. По-перше, Христос свідомо перевертає світське визначення блаженства з ніг на голову — не для того, щоб романтизувати страждання (в Євангеліях Він зцілює хворих і визволяє біснуватих), а щоб викрити, наскільки спотворені наші пріоритети, коли ми міряємо благословення лише тимчасовим.

По-друге, наші невпорядковані пристрасті поневолюють нас: якщо наше блаженство залежить від майна, ситості, постійної радості чи схвалення людей, ми стаємо рабами кожної з цих речей. Заповіді блаженства діють як діагноз: те, що ми називаємо благословенням, виявляє предмет нашого справжнього поклоніння; кожен стан «блаженства» позбавляє нас ілюзії самодостатності, і саме тут починається зцілення.

По-третє, духовні подвиги Церкви дають нам змогу втілювати Заповіді блаженства свідомо: піст — це добровільний голод, милостиня — добровільна вбогість, Сповідь — добровільні сльози покаяння, а сповідання віри серед насмішкуватого світу — добровільне відкинення заради Христа.

Допис завершується розповіддю про життя святих мучеників Кипріана та Юстини, які постраждали в Нікомидії за часів Діоклетіана: Кипріан, колишній язичницький волхв, чиї біси втікали перед хресним знаменням Юстини, спалив свої чаклунські книги, прийняв Хрещення, став єпископом і помер за Христа. Це свідчення того, що все, що колись вважалося силою, може виявитися рабством, а все, що зневажалося, — виявитися справжнім блаженством.

Цей роздум над уривком з Євангелія від Луки 6:12-19 доводить, що Ісус прийшов не заснувати нову релігію, а сповнити обітниці, дані Авраамові, і заново створити Народ Божий як нове людство. Спираючись на Євангеліє від Матфея 5:17 та Послання до Ефесян 2:15, автор показує обрання дванадцятьох апостолів як свідоме повторення дванадцяти колін Ізраїлевих: той самий Бог, Який утворив один народ із синів Якова, нині творить Новий Ізраїль — Церкву — через дванадцятьох «посланців».

Святі отці називають цей задум рекапітуляцією (очоленням, з'єднанням усього під єдиною Главою): Бог збирає воєдино те, що започаткував, сповнює його і робить прекраснішим та всеохопнішим.

Допис розглядає євангельський уривок у трьох вимірах. По-перше, Христос молиться всю ніч перед тим, як обрати Дванадцятьох, показуючи, що це число не випадкове, а є основою оновленого народу. По-друге, одразу після їхнього обрання Він сходить на рівне місце й навчає, зцілює та визволяє біснуватих, демонструючи, для чого покликана ця нова спільнота.

Та сама сила, дарована апостолам у день П'ятидесятниці, перебуває в Церкві й подається кожному вірному через таїнство Миропомазання. По-третє, перелік імен свідчить про те, що Бог обирає звичайних, непримітних людей — рибалок, митаря, зилота — і навіть того, хто Його зрадить; пізніше апостол Матфій відновив це число, що підтверджує: вирішальною є благодать Божа, а не людські заслуги.

На завершення згадується преподобний Роман Солодкоспівець, диякон VI століття, який, за переданням, уві сні прийняв сувій від Пресвятої Богородиці й склав кондак Різдва Христового, який Церква співає й донині: простий чоловік став даром для всієї Церкви. Запитання для обговорення спонукає читачів замислитися, чи бачать вони своє місце в Божому промислі, закликає до молитви перед важливими рішеннями та довіри до того, що благодатний Божий задум відкритий і для них.

Цей роздум над уривком з Євангелія від Матфея (24:42–47), над закликом Господа «Пильнуйте, бо не знаєте, в який день Господь ваш прийде», досліджує, як християнам належить правильно скеровувати свої очікування щодо Другого пришестя Христового. Розпочинаючи з цинічного афоризму Александра Поупа про те, що краще нічого не очікувати, автор стверджує: проблема полягає не в наявності сподівань як таких, а в тому, що вони бувають хибними — і що утвердження своїх сподівань на Христі цілковито перетворює життєві пріоритети та вибори людини.

Євангельське читання з Оливної проповіді свідомо оминає подробиці щодо часу Другого пришестя. Автор показує цю невизначеність як навмисну: вона допомагає нашому очікуванню залишатися вкоріненим у любові до Самого Христа, а не в страху чи марних розрахунках. Це разюче контрастує із сенсаційними есхатологічними теоріями «кінця світу» — концепціями «захоплення церкви», кривавими місяцями та претензіями на таємне знання, — чий сенсаційний характер лише викриває їхню несумісність із тверезим і мирним духом Православної віри.

Люди, які захоплюються подібними спекуляціями, зазвичай зосереджують усю увагу на дочасному: політиці, суспільних потрясіннях та новинах. Натомість здорове духовне життя передбачає цілковите уповання на любов до Христа та життя у приготуванні до вічного перебування з Ним.

У роздумі також розмежовуються мотиви: страх може спочатку пробудити нас (як це робить будильник), але духовно зрілі люди переходять від страху до тривалої й благодатної сили любові, коли по-справжньому відкривають для себе благодать і красу Христа. Ритм богослужіння, молитви та християнського життя перетворює віру з того, про що ми просто знаємо, на Того, Кого ми щиро любимо — щоби Його повернення або наша власна смерть застали нас духовно бадьорими.

Допис завершується спомином святителя Григорія Просвітителя, просвітителя Вірменії, який понад десятиліття терпів ув'язнення, уповаючи лише на Христа, і чиє свідчення привело Вірменію до першого в історії державного прийняття християнства.

Цей роздум, що ґрунтується на євангельському читанні від Луки 6:17-23, розглядає сучасне переконання в тому, що егалітаризм та індивідуалізм є найвищими благами, а свобода полягає лише в тому, щоб робити все, що заманеться. Автор стверджує, що невтримне бажання, позбавлене попередньої дисципліни та зрілості, швидко перетворюється на згубну залежність, а не на свободу.

Глибоке людське прагнення до справжньої справедливості та рівності є благим — воно походить від образу Божого в нас, — однак, коли його шукають окремо від Бога, воно вироджується у нездорове догоджання собі й стає рабством пристрастей, помилково сприйнятим за свободу.

У центрі роздумів — Христос, Який стоїть на рівному місці та навчає Заповідей блаженства народ, що прийшов у пошуках тілесного зцілення. Він уздоровив їхні тіла, але водночас закликав їх звернути погляд на значно глибшу, духовну недугу, оскільки тілесне зцілення є завжди тимчасовим, тоді як істинне зцілення долає самі пристрасті, що поневолюють нас.

Звідси випливають три уроки. По-перше, щире прагнення до справедливості та рівності знаходить свою відповідь не в політичній філософії, законах чи ідеологіях, а в Особі Ісуса Христа; якщо суспільство прагне вирватися з розколотого трайбалізму, християни мають стати ревними учнями, які втілюють у житті відкриту Ним істинну свободу та рівність.

По-друге, бажання мають бути вгамованими й зрілими, інакше вони скочуються у вигадки, помсту та мислення «ми проти них», яке лише замінює одну тиранію іншою; розуміння свободи суто в економічних чи матеріальних категоріях завжди призводить саме до цього. Парафії та домівки покликані бути живими образами Царства Небесного на землі, поширюючи благословення Христове на кожного.

По-третє, вірні мають плекати щедрість і покаяння замість того, щоб чіплятися за гордовиті, розрізнені спільноти; вони повинні ставати справжніми особистостями, а не просто індивідами, і дозволити Святому Духу викривати хибні думки та породжені ними вчинки.

Допис завершується спомином святого пророка Варуха, писаря Єремії, чиє пророцтво передвістило Боговтілення: «Це Бог наш, і ніхто інший не зрівняється з Ним».

Цей роздум розпочинається з простого й близького кожному образу: автор нарешті викидає улюблені, але геть зношені кросівки, згадуючи про те, як неохоче ми всі розлучаємося з речами, що вже віджили своє. Звідси думка звертається до Послання святого апостола Павла до Ефесян (4:17–25), яке читається наприкінці тижня. У ньому Павло закликає вірян «відкинути стару людину» та «зодягнутися в нову людину, створену за подобою Божою».

Допис розглядає цей уривок у трьох вимірах. По-перше, суворе описання Павлом колишнього язичницького життя — марнота розуму, затьмарене сумління, закам'янілість серця, бездушність, невситима жадоба до нечистоти — постає не свободою, а рабством: рабством перед розгубленістю, звичкою та способом життя, який здається зручним лише тому, що він звичний.

По-друге, оновлення починається із самого розуму: «оновлюватися духом вашого розуму». Автор пов'язує це з метаноєю (покаянням), зазначаючи, що зміни починаються тоді, коли ми чесно визнаємо потребу в них, і зіставляє «нову людину» з православною традицією називати щойно охрещених і миропомазаних «новопросвіченими». По-третє, нова природа є нічим іншим, як обоженням (теозисом) — природою, створеною за самою подобою Божою.

Ця праця є не просто особистим самовдосконаленням, а справою спільнотною: віряни підтримують, підбадьорюють і навчають одне одного, адже ця нова природа у них спільна.

Далі увага звертається до святої цього дня — преподобної Єфросинії Олександрійської, подвижниці V століття, яка під виглядом чоловіка пішла в монастир і провела десятиліття в таємному чернечому подвигу, цілковито відкинувши своє минуле становище, сім'ю та світську роль, аби зодягнутися в Христа. Завершується роздум особистим викликом — запитанням до читачів, чи носять вони досі стару людину, чи, можливо, намагаються вдягнути обидві водночас, — а також щирою молитвою, у якій ми просимо Христа простити наше забуття та допомогти нам стати тими, якими Він нас сотворив.

Цей роздум над уривком з Євангелія від Луки 1:39-49, 56 розглядає Відвідання, коли Пресвята Богородиця вирушає до своєї родички праведної Єлисавети невдовзі після Благовіщення. Автор наголошує на надзвичайному моменті приходу Марії: немовля Іоанн здригається в утробі Єлисавети, а сама Єлисавета, сповнившись Духа Святого, викликує: «Благословенна Ти між жінками, і благословенний плід утроби Твоєї!» — та запитує, звідки їй це, що прийшла «Мати Господа мого» до неї.

У дописі стверджується, що це вітання слугує прямим біблійним підґрунтям для церковного найменування Марії Богородицею. Для побожної юдейської жінки першого століття назвати когось «Матір'ю мого Господа» мало величезну богословську вагу, і це найменування захищає істину про особу Христа: від самого зачаття Він був істинним Богом та істинною людиною, а не просто обдарованою людиною, яку виховала Марія. Автор застерігає, що помилка в розумінні Його сутності руйнує все Євангеліє.

Далі роздум звертається до слів Самої Марії, Її величальної пісні, і особливо до пророцтва: «Віднині бо ублажатимуть Мене всі роди», яке автор представляє як біблійну основу церковного шанування Богородиці від самого початку. Марію вшановують як першу християнку, першу людину, яка відповіла цілковитим «так» на Божий заклик, несучи це «так» у своєму тілі раніше за всіх.

Вона є прикладом життя, спрямованого на те, щоб приводити інших до Христа не стільки через проповідь, скільки через повну відданість Його волі: «Нехай буде Мені за словом твоїм».

Також у дописі згадується чудотворна ікона Божої Матері Миртидіотиса («Миртова»), віднайдена на острові Кітіра та знана зціленням розслабленого чоловіка. Це свято, за словами автора, свідчить про те, що Бог використовує звичайні творіння, щоб відкривати Свої діла, і нагадує читачам, що кожне зцілення через Її ікони покликане наблизити людей до Христа.

Роздум завершується закликом до дії: кожен читач запрошується сказати своє власне «так» Богові та стати живими іконами Христа, відображаючи Його любов і благодать у щоденному житті, адже кожна людина створена для істинної слави та богоподібності.

Цей роздум, написаний до свята Зачаття святого Іоанна Предтечі (Лк. 1:5–25), показує, що Церква сприймає історію святих Захарії та Єлисавети не просто як розповідь про чудесне народження. У стародавньому світі неплідність несла глибокий суспільний сором і часто помилково вважалася Божою карою — наклеп, який, як наголошує автор, ніколи не був правдою.

Писання раз у раз розповідає про те, як Бог відповідає на щирі й ревні молитви неплідних жінок: Сарри, Іоакима та Анни, а тепер і Захарії та Єлисавети, чий син мав стати Предтечею Месії. Автор виводить три уроки з цього читання. По-перше, вимушене мовчання Захарії було не покаранням, а покликом до зцілення через ліки безмовності, ставши знаменням для його родини та всього народу; ми надто часто вважаємо, що Бог нас карає, тоді як Він насправді кличе нас до глибшого зцілення — а це якраз улюблена брехня ворога.

По-друге, Бог діє через несподіване, щоб пробудити нас від духовної сліпоти та самовпевненості, засіваючи насіння світла посеред наших скорбот і труднощів. По-третє, коли ми пробуджуємося до Божої присутності — Того, Хто «всюди єси і все наповняєш», — ми бачимо, як Його промисел чекає на нас там, де ми найменше сподівалися. Це свято свідчить про те, що Божа відповідь на особисте горе одного подружжя стала дверима, через які весь світ приготувався прийняти свого Спасителя.

Допис завершується пастирською порадою: погляньте, у чому ваше власне життя здається безплідним, моліться, занурюйтеся в ритм церковного життя та вірте, що жодна сльоза не буває марною і жодна скорбота не позбавлена смислу. Наприкінці подано коротку молитву до Христа, Цілителя безпліддя тіла й душі, та заклик до того, що бути свідомим православним християнином означає не приймати безплідність за останнє слово.