CHRISTIANITY UNITED

У дописі описується вчення, приписуване святому Івану Золотоустому, про роль сорому в гріху та покаянні. Там йдеться, що диявол позбавляє людину сорому під час вчинення гріха, але наповнює соромом, коли настає час сповіді. Людина може місяцями чи роками повторювати ті самі помилки, приховувати їх і переконувати себе, що вчинки не є серйозними.

Коли настає момент постати перед Богом і визнати провину, виникають сором, страх і почуття негідності. Золотоустий, який жив приблизно з 347 по 407 рік, народився в Антіохії і став Архієпископом Константинопольським; його ім'я означає Золотоустий через його дар проповідництва. Він виступав проти корупції та несправедливості і постійно закликав людей до покаяння, милосердя та життя, зосередженого на Христі.

У дописі використовується притча про блудного сина: розтративши спадщину і опинившись у злиднях, син міг би залишитися в соромі, але натомість підвівся і повернувся до свого батька, який вибіг йому назустріч, щоб обійняти його. Це ілюструє любов Божу до грішника, який щиро кається. У Православній Церкві Сповідь постає не як засіб приниження, а як місце зцілення, де рани приносять перед Христа.

Допис завершується закликом до кожного, хто має тягар на совісті, не продовжувати втікати від Бога, шкодувати за гріх, але ніколи не соромитися повертатися до Христа, і закінчується закликом: "Святий Іване Золотоустий, молися до Бога за нас".

У дописі йдеться про послання отця Лазаря Ель Антонія, коптського православного ченця австралійського походження, який залишив своє колишнє життя, щоб жити в єгипетській пустелі за давньою чернечою традицією молитви, самотності та покаяння. Він навчає, що падіння в гріх неминуче для кожного, крім Бога, але падати і здаватися перед Богом — це дві різні речі.

Диявол хоче не лише, щоб люди падали; він хоче, щоб вони вірили, що після падіння немає сенсу вставати, що вони розчарували Бога надто багато разів або що вони поза прощенням. Бог знає людські слабкості краще, ніж люди знають їх самі. Він бачить боротьбу, невдачі та сором, але продовжує кликати до покаяння. Отець Лазар нагадує читачам те, що розуміли Отці Пустелі: святість — це не вдавати, що ми ніколи не падаємо.

Це упокорювати себе, щиро каятися і постійно повертатися до Христа. Допис закликає ніколи не звикати до гріха, але й ніколи не дозволяти гріхам переконувати тебе залишити Бога. Якщо ти впав сьогодні, встань, сповідай свої гріхи, проси Його милосердя і продовжуй.

Поки ти живий, не здавайся в покаянні. Христос не перестав кликати тебе додому. Супровідний відео-огляд додає, що промовець навчає: важливо вставати і йти вперед. Наприкінці життя суд стає більшим благословенням, бо ти впав уперед, а не здався.

Ісус навчив, що все зло виходить зсередини, а не від зовнішніх обставин. Зовнішні спокуси можуть спричинити падіння, але не можуть знищити людину; лише відмова від Бога може це зробити. Порада — боротися з внутрішніми битвами і вірити, що кожного разу, коли ти падаєш, встаєш і знову звертаєшся до Господа, дається прощення.

Допис пояснює, чому православні християни носять хрест. Зазначено, що хрест є видимим сповіданням належності до Христа. Він нагадує носієві про Розп'яття і Воскресіння Христа, про Хрещення в Його смерть і нове життя, а також про Його заповідь взяти свій хрест і йти за Ним. Хрест також є постійним закликом до покаяння, смирення, молитви і вірності.

У розділі «ХРЕСТ ПЕРЕД НАМИ» пояснюється, що православний Хрест закликає до життя в покаянні, смиренні, жертовності й надії. Нагадується, що страждання ніколи не є останнім словом. Через Христа Хрест став шляхом до життя, перемоги і Царства Небесного. Шанувати Хрест означає пам'ятати про те, що зробив Христос, і запитувати себе, чи готові ми вірно нести свій хрест.

Той самий зміст наведено грецькою мовою. Допис атрибутовано як оригінальний матеріал Prayer Orthodoxy.

Допис починається із закликом віддати Богові те, що не можна нести самотужки. Він називає тягар щоденних турбот: завтрашній день, сім'ї, гроші, роботу, здоров'я, рішення, речі, які не залежать від нас, і ситуації, які, можливо, ніколи не настануть. Автор зауважує, що, перш ніж ми це усвідомлюємо, розум живе де завгодно, але не в теперішньому моменті.

Апостол Петро наводиться як той, хто пропонує інший шлях: упокоріться перед Богом і покладіть у Його руки те, що вас турбує. Смиренність означає визнати, що ми не можемо контролювати все, що ми не знаємо, що принесе завтрашній день, що ми не завжди знаємо, яка дорога найкраща, і що іноді, зробивши все, що тільки можемо, нам не залишається нічого, окрім молитви і довіри Богові.

Допис уточнює, що це не означає ігнорувати свої обов'язки або очікувати, що Бог вирішить усе без нашої участі. Це означає робити те, що в наших силах, а потім не дозволяти страху керувати тим, що від нас не залежить. Причина, яку називає апостол Петро, наведена в цитаті: «Бо Він піклується про вас».

Допис наголошує, що це не тому, що кожна проблема зникне негайно або що життя завжди йтиме згідно з нашими планами, а тому, що що б не сталося, ми не несемо це самотужки. Заключний заклик: моліться про це, робіть сьогодні те, що у ваших руках, а завтрашній день залиште Богові. Він знає, що вам потрібно, Він знає, чого ви боїтеся, і Він не забув про вас.

Допис починається зі твердження, що коли серце належить Богові, ти ніколи не самотній. Далі автор розмірковує над Псалмом 91 як одним із найсильніших молитов довіри в усьому Писанні. Автор зазначає, що псалом згадує лева, аспіда і змія як образи реальної небезпеки, але християни здавна розуміли їх духовно.

Є й такі речі, що полюють на душу: спокуса, страх, відчай, гордість, ненависть, пожадливість і напади ворога. Автор наводить вірш: «Бо він полюбив Мене, тому Я і визволю його», і визначає його як серцевину цих віршів. Автор пояснює, що наша сила не походить від віри в те, що з нами ніколи не може статися нічого поганого.

Християни все ще страждають. Страждали апостоли. Страждали мученики. Навіть Христос добровільно пішов на хрест. Наша впевненість походить від знання того, що ніщо не має більшої сили, ніж Бог, і що навіть страждання та смерть не можуть відлучити тих, хто належить Христу, від Нього. Автор також коментує фразу «бо він знає ймення Моє», кажучи, що пізнати Бога означає більше, ніж просто знати, що Він існує.

Це означає навчитися довіряти Йому, закликати Його в молитві, повертатися до Нього, коли ми падаємо, і поступово віддавати Йому все своє серце. Допис завершується практичними порадами: коли приходить страх, моліться. Коли приходить спокуса, моліться. Коли ви відчуваєте себе оточеними і не бачите шляху вперед, згадайте, Хто стоїть над усім, чого ви боїтеся. Спрямуйте своє серце до Христа і продовжуйте йти.